Луганская областная общественная организация Грань

Пятница, 29.03.2024, 16:23

Приветствую Вас Гость | RSS | Главная | Наше творчество | Регистрация | Вход

Главная » Статьи » Наши статьи

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДИСКРИМІНАЦІЇ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ З ІНВАЛІДНІСТЮ НА РІЗНИХ РІВНЯХ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДИСКРИМІНАЦІЇ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ З ІНВАЛІДНІСТЮ НА РІЗНИХ РІВНЯХ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

 

«Дитина з інвалідністю – це випадок, коли ідеальна

природа людини була пошкоджена зіпсованим суспільством»

За Ж. Ж. Руссо, середина ХVIII ст..

 

На сьогоднішній день 2,7 млн наших співвітчизників мають статус людини з інвалідністю, серед них 165 тисяч дітей, що складає більше ніж 6% від загального населення України. До того ж є підстави вважати, що ці дані не є повними, тому що по-перше, певний відсоток інвалідностей офіційно не зареєстрований, а по-друге в Україні немає єдиного реєстру людей та дітей з інвалідністю. За даними ж ВОЗ насправді від 10 до 15% населення планети мають інвалідність. Але навіть офіційні цифри, а особливо їхнє стрімке і постійне зростання, яскраво свідчать на користь актуальності теми інвалідності в житті українського суспільства. Наша ж доповідь присвячена найнеприємнішій стороні життя людей і дітей з інвалідністю – дискримінації за ознакою інвалідності.

 

Інколи нам трапляється дізнатись про страшний випадок насилля дорослих людей над дітьми, наприклад, коли здорова дитина внаслідок примусової ізоляції затримується в розвитку, отримує психологічні травми, або навіть стійкі психічні розлади. І коли ми дізнаємось про подібний інцидент, ми відчуваємо цілу низку негативних почуттів стосовно подібних випадків: нас переповнює огида, сум, сором, душевний біль, смуток, гнів і т. ін.. Виникає бажання діяти – покарати ту людину чи людей, які могли так чинити з дитиною, та надати дитині необхідну допомогу. Випадки примусової ізоляції дітей ми однозначно розцінюємо як знущання над беззахисною дитиною. Психічно здорова доросла людина ставиться до насильницької затримки розвитку дитини по-перше, як до кримінального злочину проти прав дитини, по-друге, як до морального злочину проти дитинства [ст. 21, 23 та 29 Конституції України, ст. 3, 5, 6, 19 та ін. Конвенції ООН про права дитини].

У випадку абсолютної більшості дітей та молоді з інвалідністю в нашому суспільстві відбувається постійна примусова ізоляція, котра проявляється в безлічі різних форм: архітектурна та транспортна недоступність, ментальний бар`єр, соціальні обмеження та ін.. Всю сукупність проявів ізоляції дітей і дорослих з інвалідністю можна коротко визначити, як дискримінацію за ознакою інвалідності.

Суспільство знає або інтуїтивно відчуває наявність цієї дискримінації, але з якихось причин це явище не викликає такої бурхливої реакції, яка має місце щодо поодиноких випадків ізоляції здорових дітей, про яку йшлося вище.

Чому так відбувається? Чому навіть на захист ув`язнених, які утримуються в одиночних камерах, піднімаються різні гуманістичні рухи, які вимагають «людяного» ставлення для засуджених насильників і вбивць, а коли мова йде про те, що дитина або доросла людина з інвалідністю вимушена майже все життя перебувати в ізоляції, не покидаючи меж свого житла через  безліч зовнішніх, а згодом і внутрішніх бар`єрів, це залишається непоміченим громадськістю і не призводить до акцій протестів з боку здорового населення та до прийняття прогресивних змін з боку владних органів?

Це наслідок того, що суспільство не вважає дискримінацію за насильство над тими, відносно кого вона проявляється? Чи не вважає її за кримінальний злочин? Або не вважає дискримінацію аморальним проявом своєї поведінки? Чи не має сформованого поняття про дискримінацію за ознакою інвалідності? Або ж ставлення суспільства до людей з обмеженими можливостями є упередженим?

Щоб знайти відповіді на ці питання, потрібно спочатку відповісти на питання, які їм передують. А саме:

·        Що таке дискримінація за ознакою інвалідності?

·        Як вона проявляється?

·        Чи є вона кримінальним злочином?

·        Чи є вона наслідком неосвіченості здорового населення?

Для того, щоб відповісти на ці питання, треба для початку визначитись з деякими категоріями. Тож, по-перше, що ж таке інвалідність?

Інвалідність –поняття, яке еволюціонує і є результатом взаємодії, що відбувається між людьми з інвалідністю та перешкодами у стосунках і середовищі, і яка заважає їхній повноцінній і дієвій участі в житті суспільства на рівні з іншими (Конвенція ООН про права інвалідів).

Інвалідністьміра втрати здоров`я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів (Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»).

 

16 грудня 2009 року наша країна ратифікувала Конвенцію ООН про права інвалідів, тим самим визнавши її за закон, який має силу на рівні з іншими українськими законодавчими актами.

Зі 143 країн, які підписали Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю, лише одиниці змінили назву цього законодавчого документу при перекладі своєю мовою, і серед цих країн, нажаль, наша держава. У більшості країн-учасниць назва цього закону звучить як Конвенція про права людей з інвалідністю, в українському ж варіанті ми маємо Конвенцію про права інвалідів.  На перший погляд здається, що різниця невелика, але вже в цьому факті чітко простежується напрямок соціальної політики держави. Тож, держави, які залишили в назві Конвенції слово «людина» орієнтуються на те, що носієм інвалідності є, насамперед, людина, жива істота, особистість, яка має особливі потреби і додаткові умови життя.  Якщо ж це слово зникає, то на перший план виходить інвалідність, як неповноцінність, як те, за чим людини вже не видно.

Це дуже суттєва відмінність, тому що соціальна політика держави визначає, як в цій державі житиметься тим чи іншим категоріям громадян: в нашому випадку, людям з інвалідністю.

Концепцією соціальної політики певної держави щодо людей і дітей з інвалідністю є модель інвалідності, яка є прийнятою в цій державі.

Модель інвалідності – узагальнений, компактний і усвідомлений виклад уявлень про «інвалідність», на який орієнтується суспільство, запроваджуючи зміни і визначаючи основи соціальної політики щодо людей (дітей) з інвалідністю (Українсько-канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні»: Тренінгові модулі. – К., 2011. – 132с.).

Моделі інвалідності з`являються та змінюються в залежності від соціального, культурного, економічного та історичного розвитку суспільства. Існує декілька моделей інвалідності:

Моральна модель «інвалідності»

         Суспільство вважає інвалідність наслідком гріха. Це найстаріша модель, яка найменш поширена сьогодні.

Медична модель «інвалідності»

         Розглядає інвалідність як дефект чи хворобу.

Реабілітаційна модель «інвалідності»       

         Розглядає "інвалідність” як таку, що потребує послуг фахівця з реабілітації (медичної, фізичної, психологічної) чи іншої допоміжної професії.

Економічна модель «інвалідності»

         «інвалідність» визначається перш за все, як «непрацездатність» та вводяться обмеження на види зайнятості людей з інвалідністю.

Соціальна модель "інвалідності”

         Розглядає «інвалідність» як проблему, створену суспільством і вважає соціальну дискримінацію причиною багатьох проблем.

         Дана модель вважає  «інвалідність» нормальним аспектом життя, а не відхиленням. 

Це найбільш розповсюджені моделі, які існують на сьогодні. Остання модель є найбільш прогресивною через свою гуманність та, як не дивно, економічну вигідність (не будемо тут зупинятись на економічній вигідності цього підходу, тому що це тема, яка потребує окремого вивчення).

Більшість цих моделей морально застарілі, але, нажаль, ними ще користуються в деяких країнах. Наприклад, в Україні найбільш розповсюдженою є медична модель інвалідності та можна подекуди простежити навіть існування моральної моделі. Цим зумовлено загальнодержавне і соціальне ставлення до питань і проблем інвалідності, і цим викликана та дискримінація за ознакою інвалідності, яку відчувають на собі носії інвалідності.

Тож, розглянемо, як проявляється дискримінація за ознакою інвалідності на прикладі життя Луганських дітей з інвалідністю. 

Дискримінація за ознакою інвалідності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причин інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сферах. Вона включає всі форми дискримінації, в тому числі відмову в розумному пристосуванні (Конвенція ООН про права інвалідів).

В яких сферах життєдіяльності дитини з інвалідністю та її родини вона присутня?

1.                      Фінансове становище. Ми почали саме з цієї сфери, тому що по-перше, в нашій країні, нажаль, фінанси вирішують все. І саме наявність чи відсутність коштів визначає можливість чи неможливість якісної реабілітації та адаптації дитини з інвалідністю, а якісна реабілітація коштує дуже дорого (від 6 до 20 тисяч гривень на місяць). По-друге, перше запитання, яке чують батьки, коли медики вперше заговорюють з ними про проблеми в здоров`ї їхньої дитини, це кількість коштів, які родина може потратити на лікування дитини, тому що лікування цієї дитини, як правило, є дуже дорогим і майже всі медичні послуги така сім`я сплачує в повному обсязі. По-третє, дитина з інвалідністю та її батьки – це так би мовити, остання ланка харчового ланцюга. Чому? Тому що будь-які негаразди в економіці чи соціальній сфері вони відчувають найперші: пенсія, яку отримує в наш час дитина з інвалідністю, складає менше дев`ятисот гривень і не відповідає навіть найневибагливішим вимогам життя; «зарплатня», яку отримує від держави непрацююча мати дитини з інвалідністю складає 230 грн на місяць; інфляція з`їдає більшу частину цих соціальних виплат, а підвищенню вони, як правило, не підлягають; абсолютна більшість матерів дітей з інвалідністю не мають змоги працювати через тотальний брак спеціальних соціальних дитячих установ, як то дитсадки, школи, які б приймали таких дітей, тим самим даючи змогу матері влаштуватись на роботу. Тож, єдиною людиною, яка заробляє гроші в сім`ї дитини з інвалідністю, є батько, але лише у  тому випадку, коли батько в сім`ї є, бо не для кого не секрет, що дуже часто чоловіки йдуть з родин, в яких з`являються діти з інвалідністю. Отже, з однієї сторони, мати дитину з інвалідністю в наш час – це дуже дорого, а з іншої сторони, заробляти, маючи дитину з інвалідністю, майже неможливо.

2.                      Медичне обслуговування. Те, що в нашій країні превалює медична модель інвалідності зовсім не означає, що медичне обслуговування є доступним для людей і дітей з інвалідністю. Нами вже було сказано вище, що оплата переважної більшості медичних послуг для цієї категорії українців є стовідсотковою. До того ж, в нашому місті немає жодної архітектурно доступної дитячої поліклініки чи лікарні. Наприклад, всі неврологічні відділення знаходяться на другому и вищих поверхах.

3.                      Реабілітація. Реабілітація, яка пропонується в інших містах України, коштує занадто дорого, щоб її можна було назвати доступною дітям з інвалідністю, - батьки на таку реабілітацію подовгу відшукують гроші. Місцеву ж реабілітацію теж важко назвати доступною: дитяче відділення Луганської водолікарні знаходиться на третьому поверсі непристосованого для людей з інвалідністю приміщення, Комунальна установа «Луганський міський центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів» має лише одне доступне, повністю обладнане для відвідування дітьми з інвалідністю відділення з чотирьох існуючих, але відвідувати його можуть, знову-таки лише ті діти, які можуть дістатися до нього самотужки, луганські ж діти з важкими формами порушень функцій опорно-рухового апарату не мають жодної реабілітації просто через те, що вони не в змозі потрапити до відповідних установ.

4.                      Транспорт. Мабуть, нікому не треба доводити актуальність і нагальність теми транспортування для дітей з фізичними і психічними особливостями. Та незважаючи на це, транспорт – найболючіша і найгостріша тема для дітей і людей з інвалідністю. Проблема транспорту – в його недоступності. Спеціальних транспортних засобів у міста майже немає (для перевезення луганських дітей з інвалідністю працює 1 мікроавтобус), міський транспорт по-перше, архітектурно недоступний, по-друге, перевізники, всупереч законодавству, не вважають дітей з інвалідністю пільговою категорією пасажирів і вимагають сплачення стовідсоткової плати за проїзд матері і дитини з інвалідністю. Те ж саме можна сказати і про інші види транспорту: в нашій країни не передбачено, щоб транспортом користувались люди з інвалідністю.

5.                      Освіта. Для дітей з важкими формами інвалідності вона доступна тільки за умови впровадження інклюзії. Інклюзивна освіта – процес укріплення можливостей системи освіти для охоплення всіх учнів (Українсько-канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні»: Тренінгові модулі. – К., 2011. – 132с.). В нашому місті дуже багато витрачається часу і сил на балачки про інклюзивну освіту, але докладається дуже мало ресурсів і старань на її впровадження. В місті Луганську проживає 1292 дитини з інвалідністю, але лише діти, інвалідність котрих не висуває суворих потреб до створення особливих умов при навчанні можуть навчатися на рівні зі здоровими дітьми. Для дітей же з суттєвими функціональними обмеженнями найкраще, що може запропонувати наша освіта – надомне навчання. Щодо позашкільної освіти, то від її працівників можна почути наступне: «Для інвалідів є спеціальні установи. Звертайтесь туди, там вас навчать!» (цитата з відповіді керівника дитячого вокального колективу Жовтневого р-ну м. Луганська матері дитини з інвалідністю на її прохання зарахувати її обдаровану дитину до складу вокального гуртка). Про відсутність дитсадків для таких дітей нами було сказано вище.

6.                      Культурний та інтелектуальний розвиток. Луганський державний цирк, художній та краєзнавчий музеї, театр ляльок, Руський драматичний театр, бібліотека ім. Горького, кінотеатр «Мір», Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля, Луганська міська адміністрація – ось тільки початок переліку архітектурно недоступних споруд нашого міста. Культурно-масові та адміністративні установи висяться неприступними фортецями, всім своїм виглядом немовби промовляючи: «Інвалідам вхід заборонено!». І те, через що щоденно проходить єдина студентка СНУ ім. Даля Касаткіна А., яка пересувається за допомогою візка, аби попасти до своєї аудиторії, – яскрава ілюстрація до цієї теми.

7.                      Спорт. Спортивні споруди нашого міста не розраховані на відвідування людьми з вираженою інвалідністю.

8.                      Оздоровлення. Ні оздоровчі табори, ні більшість санаторіїв, ні українські пляжі з багатьох причин не готові приймати дітей з інвалідністю. Спеціально ж організоване відповідальними органами та установами оздоровлення таких дітей в нашому місті вже кілька років відсутнє.

9.                      Творчість, спілкування. Розвиток творчості дітей з інвалідністю та організація їхнього спілкування – це насамперед проблема батьків і громадських організацій. Чомусь, компетентними органами в нашій країні не вважається за потрібне навіть творчо розвивати дітей з функціональними обмеженнями здоров`я. Що ж до спілкування, воно обмежується 3-4 святами на рік, які організовуються для дітей з інвалідністю і використовуються насамперед, в цілях піару.

10.                  Психологічний супровід. Мати, отримуючи медичний висновок щодо інвалідності її дитини, залишається сам на сам з цією проблемою: в місті Луганську немає установи, яка б забезпечувала консультування та психологічний супровід матерів дітей з інвалідністю. Пізніше з цією ж проблемою стикаються і діти з інвалідністю: психологічну консультацію вони зрідка можуть отримати в центрі реабілітації, але на таких консультаціях дитина з інвалідністю розглядається як «патологічний випадок» і психолог ставить перед собою завдання скорегувати патологію, при цьому не береться до уваги, що дитина з інвалідністю – це насамперед особистість, а тому за патологією часто особистісні особливості та проблеми не розглядаються.

З вищенаведених прикладів видно, як відбувається дискримінація за ознакою інвалідності. Нею просякнуте все життя не тільки дитини з інвалідністю, але і її родини. Майже всі події, що відбуваються з такою родиною, обумовлені вимушеністю, а не бажаннями. Додаткові умови до життя, що викликані інвалідністю дитини, роблять з батьків борців. Ситуація ускладнюється ще й тим, що крім боротьби з хворобою, батькам доводиться боротися ще й з суспільством, з насиллям, яке ховається під маскою дискримінації, і яке є наслідком, насамперед, людської байдужості.

Наведеними фактами ми намагались проілюструвати ступінь дискримінації дітей з інвалідністю в нашому місті. Майже повсюдно ми бачимо приклади того, що ні шкільні, ні позашкільні, ні культурні, ні адміністративні ні більшість інших державних та недержавних установ не докладають потрібних зусиль для включення дітей з інвалідністю в суспільне життя, тобто для забезпечення недискримінації. І відсутність коштів – це не найголовніша проблема при забезпеченні доступності життя для дітей з інвалідністю. Найчастіше не брак грошей, а брак людяності виступає провідною причиною дискримінації за ознакою інвалідності. Тож, наріжний камінь в питаннях недискримінації людей з інвалідністю – це ментальна бар`єрність. Допоки суспільство не почне вбачати в дитині насамперед її потенціал, а не її вади, діти з інвалідністю залишатимуться потойбіч від суспільного життя і нормального розвитку. І ширше: допоки інвалідність вважатиметься індивідуальною проблемою, вона насправді залишатиметься державною проблемою, і тільки коли вона стане соціальною проблемою, вона перестане бути проблемою взагалі! Тому що інвалідність являє собою життєве обмеження лише в суспільстві, в якому не створені умови для повноцінного життя всіх його членів.

Тож, на сьогодні, нажаль, луганська дитина з інвалідністю має єдиний шанс мати дитинство, хоча б віддалено схоже на щасливе – це народитись у небайдужих, активних і сильних батьків, які, незважаючи на те, що до їхньої дитини немає нікому ніякого діла, будуть прищеплювати їй любов до життя, до людей, до прекрасного, і коштом свого здоров`я та благополуччя забезпечувати своїй дитині те, в чому її дискримінує суспільство.


Роксана Тюшнякова

Категория: Наши статьи | Добавил: Roxana (24.08.2012)
Просмотров: 3110 | Комментарии: 1 | Теги: інвалідність, діти-інваліди, дискримінація | Рейтинг: 5.0/3
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:

Форма входа

Категории раздела

Наши статьи [11]
Наше рукоделие [1]
Наша поэзия [3]

Поиск

Наш опрос

Оцените мой сайт
Всего ответов: 34

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0